"Читомо" 1 листопада опублікувало матеріал спогадів про Владислава Кириченка — засновника і власника видавництва нонфікшну "Наш Формат". Публікацію приурочено до його дня народження; вона збирає розповіді друзів, колег і родини про те, що йому боліло, як він впливав на інших і що лишається після нього. Зі слів співрозмовників випливає, що Кириченко помер: його дружина Ольга Смазалова згадує, що він пішов від них завчасно. Точної дати смерті у тексті немає — наразі невідомо. Джерело: Chytomo
Кириченко народився 1 листопада 1968 року в Горлівці. У шістнадцять поїхав учитися на біологічний факультет МДУ, згодом здобув ступінь MBA у Вищій школі економіки в Москві й там створив успішний біотехнологічний бізнес Helicon. У столиці РФ заснував недільну школу та разом з братами Капрановими формує україномовне середовище для емігрантів. Повернення в Україну визначила Помаранчева революція 2004 року, а останньою краплею стала розповідь старшої доньки про те, що дітям подають на уроках; тоді родина переїхала до Києва, щоб системно розбудовувати державу.
У 2006 році разом з науковицею Наталією Шульгою та Олегом Кришталем Кириченко заснував "Український науковий клуб". Шульга, яка стала його виконавчою директоркою, пояснює, що ідея була в єднанні людей без корупційних схем і плагіату та в зміні культури проведення досліджень, аби українці виходили на світовий рівень: клуб популяризував вітчизняну науку за кордоном, розповідав про грантові можливості і базу Web of Science, а також підготував зміни до чотирьох базових законів — про вищу освіту, про наукову і науково-технічну діяльність, рамкового про освіту й про повну загальну середню освіту. Тоді команда засідала у "науковій печері" на місці нинішньої книгарні "Наш Формат".
Кола ініціатив у видавця було ширше: громадська організація "Реформація", волонтерський осередок "Кузня Уніж", відпочинкові комплекси "Хмелева" і "Вірля", агробізнес, дитячий науковий табір BioCamp та біотехнологічна компанія "Реплікон". Смазалова пригадує близько двадцяти дзвінків на день, коли тема розмови стрибала з індиків на пробірки або книжки — за її словами, у голові чоловіка ніби працював процесор. Щодо власного стану вона передає його ж порівняння: "Я почуваюся, як колесо, яке буксує в багнюці".
"Кузня Уніж" — пагорби над Дністром, які власник кілька років обживав із волонтерами — перетворилася на простір виховання відповідальної молоді: там табурували, зокрема, "Пласт", СУМ, БУР і "Відсіч", відбулися етномузичні фестивалі "АртПоле", "Український Формат", "Реформація-Фест". Шульга зауважує, що Кириченко тут, як і з появою якісного нонфікшну, був одним з перших: "Він задавав певні моделі, які зараз повторюються в інших ініціативах".
Останні три роки він боровся з онкологією, тож у Києві бував рідко — колеги приїздили до нього й описують кадр, коли людина в гумових чоботях одночасно керує укріпленням схилів і погоджує бюджети чи обкладинку книжки. Смазалова переказує, що він вважав своєю місією змінити Україну на краще, покладався на відповідальність кожної людини й хотів встигнути якомога більше, бо одного життя для його масштабів не вистачало.
Чому це важливо: автори стверджують, що справи Кириченка живуть після нього і запустили важливі процеси в українській культурі, освіті, науці та бізнесі — від законодавчих змін у науці до моделей фестивалів і видавництва нонфікшну. Що далі: плани "Нашого Формату", наукового клубу та інших організацій текст не розкриває — наразі невідомо; публікація обмежується спогадами співрозмовників.