Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті (КІУС) цього року відзначає 50-річчя: установу заснували 1976 року, коли незалежної української держави ще не існувало. Про це пише в авторській колонці на «Українській правді» 25 жовтня Наталя Ханенко-Фрізен — директорка КІУС і професорка Альбертського університету. Колонку написано від першої особи: авторка розповідає про інституцію, яку очолює. На її думку, за пів століття інститут став частиною великої міжнародної інтелектуальної мережі, яка працює над тим, щоб Україна мала власний голос у світовому академічному просторі. Джерело: Українська правда
Поява інституту в Канаді, за викладом авторки колонки, пов'язана з історією імміграції. Наприкінці XIX — на початку XX століття українські переселенці здебільшого селилися в Альберті, Манітобі та Саскачевані, а друга хвиля прийшла по Другій світовій війні — з ученими, журналістами, громадськими діячами. 1971 року уряд П'єра Трюдо оголосив офіційний мультикультуралізм державною політикою, і українська спільнота, за словами авторки, належала до тих, хто найактивніше долучився до розмови про нове обличчя канадської нації.
Авторка колонки заперечує поширене уявлення, ніби КІУС створила сама діаспора. За її викладом, інститут постав із взаємодії трьох сторін: громада українців Канади дала задум, інтелектуальні сили й гроші, Альбертський університет — академічну інфраструктуру та інституційну підтримку, уряд провінції Альберта — довгострокову державну підтримку. До заснування долучився історик і політичний мислитель Іван Лисяк-Рудницький, першим директором став Манолій Лупул, значний внесок зробив Петро Саварин.
Одним із найважливіших проєктів інституту авторка називає англомовну Encyclopedia of Ukraine. Вона постала з «Енциклопедії українознавства», яку за кордоном готували науковці під керівництвом Володимира Кубійовича; згодом за участю вчених КІУС, зокрема Данила Струка, з'явилося п'ятитомне англомовне видання, а на його базі — цифрова Internet Encyclopedia of Ukraine. За даними колонки, довідник щороку має мільйони переглядів, серед його читачів — дослідники, журналісти, студенти й викладачі, а матеріали потрапляють до інформаційного середовища, з якого черпають знання системи штучного інтелекту.
Нині КІУС, за описом авторки, об'єднує 11 центрів і програм: дослідження Голодомору, українського середньовіччя, ранньомодерної доби, сучасної України, української мови та історії українців у різних країнах. Центр українських історичних досліджень імені Петра Яцика під керівництвом Франка Сисина вивчає Гетьманщину, козацьку державність, політичні інституції та дипломатичні зв'язки. На кримськотатарські студії за останні два роки інститут, за словами авторки, спрямував понад пів мільйона канадських доларів — власних і залучених коштів. Згадано також підтримку досліджень Батурина і Центр дослідження Східної України, створений свого часу на базі Харківського національного університету імені Каразіна; його робота охоплювала східні, центральні та південні регіони України.
Фінансову базу описано так: близько 85 цільових фондів, заснованих коштом українців Канади та інших благодійників, і щонайменше 1742 наукові відзнаки, гранти й стипендії, з яких 883 — приблизно 51% — дісталися українським науковцям та інституціям. Серед меценатів авторка вирізняє канадського підприємця Петра Яцика.
У колонці наголошено на зв'язку між історичними наративами та агресією: у липні 2021 року з'явилася стаття Володимира Путіна про «історичну єдність росіян та українців», у якій, за оцінкою авторки, заперечено право України на окрему історію, а за сім місяців почалося повномасштабне вторгнення Росії. Авторка також зауважує, що такий довідник не з'являється за кілька років і не живе в ритмі коротких грантів.