Фантастичні звірі Марії Примаченко експонувалися у Парижі та Монреалі, і європейські мистецтвознавці, як пише 24 Канал, шукали нові терміни, щоб описати це візуальне явище. Утім сама художниця, за даними видання, ніколи не виїжджала з України: рідне поліське село Болотня так і залишилося єдиним її світом, а сама вона, за характеристикою матеріалу, — довічна заручниця радянської системи. Її реальна історія, наголошує автор, значно складніша й трагічніша за звичні пропагандистські легенди, що десятиліттями обростали навколо її імені.
Міжнародне визнання почалося, зазначає видання, 1937 року на Всесвітній виставці мистецтв і технологій у Парижі, де Примаченко здобула золоту медаль. Поліомієліт, перенесений у дитинстві, назавжди обмежив її фізичні можливості, але водночас сформував потужний внутрішній світ: птахи й химерні тварини на її картинах несли антимілітаристське послання, яке відгукувалося в Європі на порозі Другої світової війни. За даними 24 Каналу, міжнародні довідники класифікують її роботи як феноменальний прояв наївного мистецтва (Naïve art) та ар-брют (Art Brut), а західні критики ставили її ім'я в один ряд із французьким примітивістом Анрі Руссо.
Найвідоміша легенда — фраза, яку приписують Пабло Пікассо: «Я схиляюся перед мистецьким дивом цієї геніальної українки». За даними 24 Каналу, сучасні дослідники, ретельно вивчаючи архіви, каталоги та мемуари, документальних підтверджень цих слів не знайшли. Міф почав активно формуватися, коли радянська влада у 1960-х «перевідкрила» художницю перед врученням Шевченківської премії: пропаганді було важливо показати, що проста колгоспна селянка нібито здатна підкорити «буржуазний Захід». Відсутність цитати, підкреслює видання, не применшує реального впливу Примаченко на європейський мистецький простір.
Чому ж світова слава не змінила її життя? Радянський Союз, пише видання, використовував роботи мисткині як інструмент культурної дипломатії, відправляючи їх на виставки в Монреаль, Прагу й Париж, щоб показати Заходу образ «щасливого радянського селянина». Як стверджує 24 Канал, держава повністю привласнювала всі міжнародні гонорари, премії та фінансові вигоди від виставок, залишаючи художницю в умовах штучної бідності: вона жила в старій сільській хаті без базових зручностей і часто не мала доступу до професійних матеріалів — творила на дешевому папері дитячою гуашшю. Бюрократична машина, за даними видання, свідомо тримала її в статусі «народної майстрині» та категорично забороняла виїзд за кордон, тож заслугованих нагород вона отримати не могла.
Окремою частиною спадщини, як наголошує 24 Канал, стали підписи мисткині на звороті картин — філософські, нерідко римовані приказки й антивоєнні послання, які робили її живопис цілісним поетично-візуальним світом. Серед них, наводить приклад видання: «Атомна війна – будь проклята вона! Щоб люди не знали і горя не мали!».
Трагедія ізоляції загострилася 1986 року: після Чорнобильської катастрофи Болотня, за даними видання, опинилася на самій межі зони відчуження, і художниця, котра оспівувала гармонію природи, мусила спостерігати, як радіація нищить рідне Полісся. Померла Примаченко 1997 року. А 2022-го, під час наступу на Київ, російські окупанти спалили музей мисткині в Іванкові — місцеві мешканці під обстрілами врятували картини з палаючої будівлі, і відтоді її творчість, зазначає 24 Канал, сприймають і як символ української незламності.
Для сьогодення це історія про те, як тоталітарна система легітимізувала своїх геніїв вигаданим західним визнанням, — і про те, що реальна спадщина Примаченко не потребує міфів: провідні світові інституції, констатує видання, визнають її частиною глобального культурного канону.